Микола Сова

НАШІ ЗЕМЛЯКИ: ВІДОМІ ТА МАЛОВІДОМІ
31 БЕРЕЗНЯ НАРОДИВСЯ ЗОЗУЛЯ Яків Максимович (31. 03. 1893, с. Лебедин Чигирин. пов. Київ. губ., нині Шполян. р-ну Черкас. обл. – 06. 02. 1984, Нью-Йорк, похов. у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США) – політичний діяч. Дійс. чл. УВАН. 1910 вступив до УПСР. Закін. Київ. військ.-фельдшер. школу (1911), навч. у Полтав. кадет. корпусі (від 1913). На 2-му Всеукр. військ. з’їзді (червень 1917) обраний чл. Всеукр. ради військ. депутатів і введений до складу УЦР. Восени 1917 як представник Крайового ком-ту охорони революції в Україні при київ. окруж. військ. санітар. інспекторові сформував телефонно-санітарну колону та перев’язочні пункти, в січні 1918 брав участь у придушенні більшов. повстання в Києві. У березні–квітні 1918 – службовець Мін-ва харч. справ УЦР; у лютому–березні 1919 – гол. нач. санітар. управи Армії УНР; відтоді – в. о. віце-дир. хліб. департаменту, зав. статист. відділу Укрпродкому; водночас навч. у Київ. (1918) і Кам’янець-Поділ. (1919–20) ун-тах. Разом з урядом УНР емігрував до Польщі. 1921–22 слухав лекції у Варшав. ун-ті. Від 1923 – у Чехо-Словаччині. Став співзасн. Укр. селян. спілки, висловлювався за порозуміння та співпрацю з більшовиками і повернення до УСРР (1925 виключений з УПСР). 1928 здобув ступ. д-ра права у Карловому ун-ті (Прага). Від поч. 1930-х рр. працював адвокатом на Закарпатті. 1938–39 – чл. правн. комісії уряду Карпат. України; від 1943 – проф. Укр. тех.-госп. ін-ту (Мюнхен), від 1954 – Укр. тех. ін-ту (Нью-Йорк). У 1955–62 – заст. голови Укр. правн. т-ва. Автор низки наук. праць, зокрема «Біржові операції з вартісними паперами: Теорія і практика» (Нью-Йорк, 1963); спогадів «Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби» // «За державність», 1964, зб. 11; упорядник хроніки «Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 – березень 1918 рр.)» (Нью-Йорк, 1967).

Микола Сова

Якось, проїжджаючи по вулиці Артема в напрямку Лебедина, зупинила погляд на горбисту місцевість зі старою назвою Козина гора. Згадала, як років з трид­цять тому, граючись з товаришами на вуличному виго­ні, що біля магазину з народною назвою «Саламаха», нас часто осявали ідеї здійснити пригодницькі походи. Попри заборони батьків, ми таки відправлялися аж до Мар’янівського лісу, де ховали «солодке дерево» та пе- ревтілялися у «козаків-розбійників». Намір піти до Кози­ної гори лоскотав уяву та порушував спокій, бо ж чомусь дорослі її дещо страшилися. «Туди ходити не можна!», — так категорично звучала заборона з вуст моєї мами. І це все дужче надихало піти та пошукати там сліди яки­хось містичних створінь, що наводили колись страху на жителів Шполи. Із розповідей-легенд, які збереглися в пам’яті, можу передати лише уривки. Давним-давно че­рез Козину гору пролягав шлях до Лебедина. Лебединці завжди були особливим народом, волелюбним, працьо­витим та безстрашним. Проголошений ще в 1921 році НЕП став їм на руку: дозволили торгівлю, селяни почали розживатися, у Шполі був великий і відомий далеко за межами міста базар. Та коли пізніше більшовики заби­рали все, що хотіли, вбиваючи при цьому незгодних, ін­шого виходу як братися за зброю не було. До лісу йшли безстрашні козаки, щоб захищати своє зароблене добро. Повстанці мали багато союзників, їх підтримували жите­лі села і боялися більшовики. Біля Козиної гори можна

_____

було натрапити на неприємність зустрічі з ними. Розказу­вали, що якось підпиті комісари таки наважились пройти через той шлях та планували підчистити «бандитів» у кривавій сутичці. Йшли поночі, але місяць гарно освітлю­вав дорогу і горизонт. Та ось помітили якесь вовтузіння. З високої трави показалась пара й друга ріг. Не на жарт скуті переляком, комісари відійшли, сприйнявши дивних істот за справжніх чортів. Виявилося, що то дикі кози так зірвали план нападу. Таке розповідали та й інше. Ніби пасли колись у тому місці свійських кіз, які в один день зникли у проваллі, тому люди після того ходити туди не наважувались.

Перепитала ще раз всіх, хто міг щось пам’ятати про ті перекази. Виходить всі історії пов’язані з якимись бійками — то лебединці зі шполянськими євреями там билися, то прості злодюжки нападали на перехожих. Лебединський краєзнавець Іван Єлінецький розповів, що колись ще за його пам’яті в далекому дитинстві на Козиній горі водилося багато диких козуль. На тій доро­зі тоді можна часто було зустріти «теплих хлопців», так званих злодюг, які перестрічали заможних лебединців та відбирали в них все, що ті при собі мали. Одного разу його батько, Олексій Єлінецький, працюючи в місцевому колгоспі касиром, поїхав до Шполи отримувати гроші в банку. Аж гульк, підводи нема — хтось відвів, поки був зайнятий. Довелося йти пішака, через Козину гору. Купив перед цим старого драного лантуха, вимазавсь в багно та й рушив. Йшов поволі, не боячись. Бачить, сидять у засідці «теплі хлопці». Глянули на старця та й махнули рукою — що, мовляв, візьмеш з цієї голоти. Ото якби взнали б, що добряче могли нажитися з цього «бідного»!

А може хтось ще й інші чув легенди про нашу таєм­ничу Козину гору. Ця шполянська місцевість цілком може сьогодні стати брендовою родзинкою в туристичному маршруті Шполянщини.

Наталя ДАВИДЕНКО.

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. о Україні

Закінчення. Початок у №№ 26-35.

Наслідки трагедії страшні не тільки масштабами людинозни- щення. Вони страшні своїм ментальним впливом на майбутні покоління. Люди були застрахані абсолютною безвихіддю із жах­ливого становища, і цей страх передавався їхнім нащадкам.

Після голоду почалися репресії, потім - війна, і нашим людям лишалося тільки фізичне виживання. Думать не було коли, та й не було чим, бо кращі українські голови старанно винищува­лися.

Протягом передвоєнного двадцятиліття нам навішували різні ярлики. Спочатку ми були бандитами, хоч і політичними проти­вниками, але все рівно бандитами, їх так і називали в офіційних документах: «політичний бандит».

Пізніше в нас з'явилися куркулі. Якась дивина. Адже радян­ською владою була проведена справедлива земельна реформа і земля стала власністю селян. А вже через 5 років вгорі почали кричать, що у всьому винуваті куркулі і їх потрібно знищити як клас. Виникає логічне питання, а куди ж влада дивилася, коли з’являлися ці куркулі, з якими потрібно тепер боротися? Потім з’явилися підкуркульники. Під час голоду виявилося, що в нас багато «ледарів» і нетрудових елементів. Лозунг «Хто не робить, той не їсть», на який купилися мільйони людей у всьому світі, в Україні виконувався буквально (за Ворошиловим).

І все це відбувалося під безперервним рефреном боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Останнє продовжу­валося і в повоєнні роки, і так уже вклали це в голови наших людей, що вони повірили, що вони й самі винуваті у своїх не­щастях. В іншому вигляді це продовжується і зараз. Але то вже інша тема.

Наостанок хотілось би зауважити, що кабінетне доведення всі­ляких, а особливо узагальнюючих висновків, важко сприймається пересічними громадянами. А нашими колишніми радянцями, які звикли тільки до фізичних показників, й поготів. Тому для них буде більш доступним порівняння.

В той час, як у на боролися за світле майбутнє шляхом вико­нання різних економічних програм (і не безуспішно), інші народи і держави теж не стояли на місці. Там люди теж трудилися. Тільки не за комуністичними лозунгами, а тому, що це була жорстка необхідність. І там ходили до церкви, де навчали, що трудитися в поті чола заповідав нам Всевишній. Як виявилося в результа­ті, вони пішли набагато далі на шляху суспільно-економічного прогресу.

31 СЕРПНЯ  2010року в  «шполянських вістях» була надрукована невеличка замітка «Україна обігнала Росію в рейтингу країн». На хвильку забудьмо заголовок і повернімося до її змісту. Американ­ський журнал Мешзшеек опублікував список 100 найкращих країн з точки зору економіки, охорони здоров’я, якості життя, освіти та політичної ситуації. Ось результати їхнього дослідження:

1.  Фінляндія.                                        6. Норвегія.

2.   Швейцарія.                                     7. Канада.

3.   Швеція.                                           8. Голландія.

4.   Австралія.                                       9. Японія.

5.   Люксембург.                                  10. Данія.

Отже, ми бачимо на першому місці в світі нашу колишню

колегу по Російській імперії - Фінляндію. Ну не захотіли фіни свого часу будувати комунізм, не було в них стахановців та ін­ших маяків. Героїв теж було менше. Не багатий край корисними копалинами, а фінський фермер має влітку всього три погожих дні на збирання врожаю. Але вони там щось сіють і мають. Фінська компанія №кіа входить в першу п’ятірку найбільших компаній світу.

В першій десятці вісім європейських держав. Цікаве і продо­вження рейтингу:

11.                                                                                   США.             25. Чехія.

12.   Німеччина.                                   28. Хорватія.

14. Англія.                                           29. Польща.

16. Франція.                                        32. Естонія.

36. Латвія.

Останні п'ять країн входили до колишнього соцтабору, з них із і Естонія і Латвія були аж в СРСР. Небезінтересно, що в цьому рей­тингу Україна знаходиться на 49-му місці, а Росія - на 51-му.

З приведених табличок можна визначити для себе напрям, до якого союзу потрібно йти. Тільки для цього потрібно мати справ­жню національну державу, як ті країни, що вгорі таблички, а не гризти один одного, що дуже вигідно опонентам нашої держав­ності. Потрібні національно-свідомі громадяни, а не кишкодумні істоти, які готові на виборах продати свій голос за кіло гречки або за пляшку горілки. Потрібно думати головою, а не кишками, інакше нам можуть намалювати ще й четверту цифру, і не буде чим ті кишки наповнювати. Так і будемо займатися арифметикою, в той час, коли інші держави вже освоїли алгебру і вивчають вищу математику.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин

Микола Сова

ТРИ ЛЕБЕДИНСЬКІ ЦИФРИ

До 80-річчя Голодомору 1932-33 рр. в Україні

Продовження. Початок у №№ 26-34.

Але не все вдавалося врахувати. Війна є війна, і тут люди часто зникали безслідно. За даними Лебединської сільради, до Німеччини на примусові роботи вивезли 627 душ. Не всі вони повернулися. Деякі не побажали повернутися і розсіялися по всьому світу. А якась частина загинула під час бомбардувань Німеччини союзною авіацією та в німецьких концтаборах.

Звичайно, в ті роки виявити ці жертви було неможливо. Пізні­ше, в наш час, це вже можна було зробити бодай частково. Для прикладу, в 90-х роках мені вдалося встановити долю наших трьох колишніх остарбайтерів, які відразу по приїзді в Німеччину (чи ще десь в дорозі) спробували втекти. Звичайно, вони були негайно схоплені і відправлені у концтабори. Тікали вони разом і не знали, що втечу з роботи (АгЬеІзїІисІїІ) німці розцінювали як великий злочин на рівні державної зради, тому і запроторили їх відразу у штрафні концтабори. А загинули вони вже поодинці: Лойко Д.Ф. У 1942 році у Штутгофі, Медуха М.С. в 1944 році у Бухенвальді, Єлінецький Т.О. в 1942 році у Дахау.

Отже, третя цифра сягає 500 душ загиблих, які значаться на пам’ятному обеліску в центрі села. Вона не враховує, як вже вказувалося, людей, які загинули не на фронті, а за межами Лебедина, але через військові обставини.

Крім того, багато сімей отримало повідомлення про зниклих безвісти членів їхньої родини. їх теж не враховували.

Принагідно варто згадати і про можливу четверту цифру, яка, на щастя, не відбулася. Це голодний 1947 рік. У 1946 році була велика посуха. Весь час із Журавки і Тур’ї дули суховії. Люди були стривожені не на жарт, бо пам’ятали, чим це може скінчитися. Урожай був мізерним і виплата на трудодні була мізерною, тож не могла забезпечити достатнє харчування. Тому на недоїдання страждали майже всі.

Реакція влади вже була дещо іншою. В колгоспах організо­вували дитячі ясла, де діти отримували достатнє харчування; в школах були організовані гарячі сніданки якщо не для всіх, то обов’язково для дітей-сиріт або дітей з багатодітних родин; 'видавалася разова допомога інвалідам війни.

Лебединці не сиділи на місці в очікуванні допомоги. Я тоді вперше почув слово «западна», так називали Західну Україну, З куди мої земляки їздили і привозили звідти хліб. Як вони його і там добували, чи купували, чи на щось міняли, чи ходили і про- і*сили, чи якимось іншими шляхами, але хліб там був і вони його ;'доставляли-в Лебедин.

і І все ж мені називали поодинокі випадки смерті, тільки вже , від хвороб, викликані тривалим голодуванням. Інколи це від- | бувалося через споживання неякісної їжі.

Але завдяки своєчасним заходам влади та ініціатив самих ¹ селян вдалося уникнути чергової трагедії.

Отже, в підсумку ми маємо такі три цифри втрат людей від наглої смерті: 
    

У цих цифрах спільним є незаперечний факт - це їхня неточ­ність. Особливо це стосується другої цифри. Це добре видно із спогадів Іваненко Н.П., яка назвала страшну цифру: 80 душ померлих за один день квітня 1933 року. Навіть, якщо взяти досить середню цифру - 40 душ у день, то й тоді ми матимемо більше тисячі смертей за один місяць! Але ж мерли масово і до цього і після цього.

Тому тут є ще широке поле для вивчення майбутніми кра­єзнавцями не тільки кількісного складу померлих. Його слід підкріпити більшою кількістю документальних даних, щоб мати більш об’єктивну картину для визначення наслідків трагедії. По­трібно також провести демографічний аналіз процесу, виявити, як це потім відбилося на майбутніх поколіннях.

Цифри відрізняються за своїм походженням. Першу, в осно­вному, породили побутові та кримінальні розбирання. Другу - голодомор 1932-33 років, який справедливо слід вважати геноцидом українського народу. Якщо уважно прочитати ви- щенаведені висловлювання наших вождів, то вони вже тоді в цьому розписалися. Третю цифру породила війна і втрати були цілком виправдані з моральної точки зору, бо ці люди загинули, боронячи рідний край від фашистських поневолювачів.

Різняться вони ще й тим, що в першому випадку в нас не було стійкої влади, була різна і тимчасова. В двох останніх випадках влада була тверда, жорстка, і навіть жорстока. Інколи дивно чути від людей таку сентенцію, що потрібно знову Сталіна: «то він щоб дав, то відразу був би порядок і закон». Ці люди не жили при Сталіні і нічого не знають, їм варто подивитися на другу цифру, як Сталін «давав». Гітлеру до нього було ще далеко.

Коли я в 1989 році працював у Шполянському РАЦСі над метричними книгами, то зустрів рідкісне свідчення: «24.05.1932 року помер Зозуля Трохим Іванович, 37 років, причина: запа­лення нирок, істощеніє». І тут раптом пригадав, що років 40 тому його дружина, а моя рідна тіточка, Оксана Михайлівна Зозуля (Медуха) стояла в нашій хаті біля зображення Сталіна на календарі, тужила, плакала гіркими сльозами, а його кляла останніми словами. Я тоді був малим і трохи здивованим такою її поведінкою, бо не знав, що вона втратила не лише чоловіка, а перед цим ще й двох дітей.

Далі буде.

Іван Єлінецький, краєзнавець, с. Лебедин                                                _